Страница 18 из 18
Дівчинка подивилася переляканими очима і втекла на майданчик. Ірина зітхнула: все правильно, не розмовляй із незнайомими…
– А навіщо вам Ліза з шістнадцятої? – бабуся з повідцем у руках із готовністю зупинилася навпроти. Пудель у червоному нашийнику гавкнув, крутячи хвостом.
– А, – Ірина широко всміхнулася, – просто я телефоную їй цілий день, а ніхто слухавки не бере… Вони вдома, не знаєте?
– Гуляють вони, – повідомила бабуся, і підозріливість на її обличчі трішки розгладилася.
«Ну, процес пішов», – подумала Ірина.
– Гуляють? Де?
– Та он же, – бабуся вказала в бік палісадника.
Жінка з візком тим часом розвернулася, вкотре дійшовши до кінця доріжки, і Ірина побачила її лице; їй знадобилося кілька довгих секунд, щоб упізнати дівчину з фотографії.
– Дякую, – сказала вона, сподіваючись, що бабуся піде, але та все стояла поруч і говорила без упину, як забуте радіо. Ірина не чула ні слова.
Возик. Дитина. Коли Ліза встигла народити? Хто батько дитини?
Чи не Митя Чеканкін постарався?!
– Їхали-возили, – сказав демон.
Бабуся чекала відповіді. Дивилася вимогливо.
– Так, – сказала Ірина.
– Вона спитала, чи давно ти знаєш Лізу, – підказав демон.
– Не дуже, – зізналася Ірина.
Бабуся знову заговорила.
Ліза тим часом ішла, котила перед собою візок і думала про своє. Лице її було спокійним; Ірина ніколи б не повірила, що ця жінка страждає, що вона плаче ночами, що вона готова накласти на себе руки через знімок в Інтернеті.
– Дякую, – сказала вона бабусі. – Ваша собачка…
Пудель, на щастя, встиг утекти досить далеко. Бабуся миттю забула про Ірину:
– Моню! Ти куди?! Поганий хлопчик! Моню! Назад!
Пес тішився цією біганиною. Бабуся зникла з поля зору; Ірина відійшла далі від дитячого майданчика й знов зупинилася.
– Як вона може накласти на себе руки, якщо в неї дитина? – демон, здавалося, не вірив власним очам.
– Може, післяпологова депресія?
– Ірино! – демон раптом заговорив переконливо й жагуче. – Ти уявляєш, яка в тебе місія? Ти розумієш, що ти рятуєш уже двох? Жінку – від смерті й манюсіньку дитину – від сирітства!
Ірина мимоволі розправила плечі.
– Тобі зарахується, відьмо! – палко запевнив демон. – Ну, йди!
Широко крокуючи по намальованих на асфальті колах, по гравію і по траві, Ірина перетнула двір і обережно наблизилася до Лізи.
– Лізо, добрий день! Ви мене пам'ятаєте?
Відьма всміхалася так привітно, що дівчина зніяковіла. Їй було незручно зізнатися, що вона не пам'ятає такої милої, гарної жінки.
– Я Ірина, – від бажання сподобатися відьма мало не навшпиньки стала. – Нас познайомив Митя Чеканкін, пам'ятаєте?
Дівоча усмішка у відповідь застигла на її губах:
– Вибачте, я не пам'ятаю. Ми з Митею… давно не спілкуємось.
Ірина кинула яструбиний погляд на візочок. Там лежало й спокійно сопіло немовля місяців шести, вгодоване, здорове.
– Вибачте, – Ліза моментальним рухом засмикнула мереживну завісочку. – Мошка…
«Віримо в пристріт, – відзначила Ірина. – Правильно робимо. Наша людина».
– Але ж ви на Великдень начебто добре посиділи? – здивувалась Ірина.
– На Великдень? – дівчина зніяковіла. – Ну так. Тільки потім ми… не зустрічалися.
– І звичайно, немає часу, – з розумінням кивнула Ірина. – Дитина забирає всі сили.
– Ні, – Ліза пильно подивилася на відьму. – Тільки з десятої до першої і з другої до четвертої. Та й то, якщо погода погана, ми менше гуляємо…
Ірина часто закліпала. Ліза раптом широко всміхнулася:
– Я нянею працюю! Он у тому будинку, – вона кивнула на висотку, – знайшла родину за оголошенням…
Поки Ірина перетравлювала новину, Ліза знову покрокувала по доріжці. Відьма пристосувалася до її кроків; поруч ішов демон. Ірина кинула на нього докірливий погляд, той знизав плечима.
– Отож я й здивувалася, – зізналась Ірина, переводячи подих. – Митя мені не казав… втім, не будемо про нього, якщо ви посварилися.
– Ми не сварилися. Ми просто розійшлися.
Ірина вп'ялася очима в її лице. Ні, ця дівчина не страждає. Спогади про Митька викликають у неї досаду, і край.
– Я телефонувала вам, – довірливо сказала Ірина. – Мобільний вимкнений, домашній не відповідає.
– У мене телефон виправся у пральній машині разом із джинсами, – весело зізналася дівчина. – Ще минулого тижня. Висох, але не працює. Івасикові батьки, – вона кивнула на візочок, – мені поки що свій дали, для зв'язку.
– А автовідповідач ти іноді прослуховуєш? – м'яко запитала Ірина.
– Автовідповідач?
– Ну, на домашньому телефоні повідомлення…
– Ні. Він не працює.
– Он як, – сказав демон за спиною, і Ірина ледь стрималася, щоб не озирнутись. – Ірино, вона гадки не має, що її фото є в мережі.
– А звідки у вас мій номер? – дівчина вповільнила крок.
– Від Митька, – в Ірини не було часу на роздуми.
Ліза насупилася:
– А навіщо він роздає мій телефон?
– Він не роздає, – Ірина спробувала добродушно обуритися. – Він…
Ліза дивилася тепер уже з відвертою підозрою.
– Більше не бреши, – попередив демон. – Ти й так забрехалася.
– Я випадково побачила в Миті вашу фотографію, – пробурмотіла Ірина. – Оцю, – витягла знімок. – А я, розумієте, ясновидиця… відьма.
Ліза мимоволі позадкувала.
– І на цій фотографії, – Ірина труснула аркушиком, – я побачила, що вам бажають зла… Вам наврочено. Я зніму. Безкоштовно!
Ліза повернулася так, що між нею й Іриною опинився візочок:
– Нічого мені не наврочено! Взагалі, я вас не знаю, у мене немає грошей, з мене нічого взяти!
– Та не треба мені ваших грошей!
Завовтузилось у візочку немовля. Почулося перше пхикання – наче далекі перекати грози.
Одночасно в Лізиній кишені задзвонив телефон.
Немовля розплакалось.
Ліза витягла мобільний:
– Алло! Так, Світлано, ми гуляємо у дворі!
Дитина плакала. Ліза метушливо трусила візочок:
– Так, заплакав. Ні, він увесь час спав, щойно прокинувся, буквально щойно… Що? Які фотографії?
Якийсь час вона слухала, зсунувши брови.
– Не знаю, – голос її раптом ослаб і потоншав. – Гадки не маю… Добре, зараз…
Дитина плакала. Забувши про візочок, забувши про все, Ліза стояла з телефоном у руці й із жахом дивилася на Ірину.
– Я ж кажу, тобі пороблено, – впевнено сказала відьма. – Але ми вроки знімемо, вір мені!
На очах у дівчини виступили сльози:
– Вона щось говорить про фотографії в Інтернеті… що я в них більше не працюватиму… якась маячня!
Каталка безшумно котилася на гумових колесах лікарняним коридором. Черговий лікар, худорлявий блондин, слухав чоловіка з довгим хвостом за плечима:
– Ми розмовляли по телефону, потім вона замовкла. Я скоренько до неї приїхав і бачу…
– У тебе й досі її ключ? – худий, здається, здивувався.
– Ну… так. Вона збиралася поміняти замок, але…
– Про що ви говорили?
– Ми сварилися, – зізнався чоловік із хвостом за плечима. – Потім вона скрикнула. Потім – «рятуйте»…
– У неї є родичі?
– У неї мати у Воронежі.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.