Виклик

Лист був писаний не на папері, а на чомусь радше схожому на матерію. І на ній був напис.

— Про що йдеться в записці? — спитав Ділон.

Уся пристань напружено мовчала, поки Джек Тернер спочатку сам мовчки читав послання. Літери, написані чимось яскраво-червоним, були розпливчастими, але все одно розбірливими. «Може, то кров? - промайнуло у Джековій голові. — А якщо кров - то чия?»

— Ну ж бо, що там написано? — знову спитав Ділон.

Капітан Джек повільно повернув записку так, щоб її змогли побачити всі. І всі як один відразу ж здивовано роззявили роти.

— Ота родина… вони живі! — ледь вичавив із себе ошелешений капітан, ще не повністю усвідомивши прочитане. — Родина Данів жива.

Відпочивальник-репортер з «Вашингтон пост» миттю вихопив свій мобільник і зателефонував до відділу новин — він знову був на роботі.

А тим часом капітан Джек Тернер стояв перед натовпом і посміхався. Всі його думки наразі зосередилися на кінці записки, де йшлося про винагороду.

Знак долара. А за ним — одиниця з багатьма нулями. Такими прекрасними нулями.

— Діле, — повільно проказав він. — Виявляється, цей тунець вартує до біса більше, аніж ми гадали.

Частина І

Загибель родини Данів

Розділ 1

«Я здуріла, це однозначно. Треба бути хворою на всю голову та ще й мати відповідну медичну довідку, щоб вирушити у цю подорож! «Феєрична мандрівка під вітрилом з моєю сім'єю!» Та ще й із Джейком!»

Ця думка мучила мене ось уже кілька тижнів, але сьогодні я вперше висловлюю її вголос. І навіть не висловлюю, а, фактично, волаю її на всю міць своїх легенів. Дякувати богові, офіс Сари у Верхньому Вест-Сайді колись був студією, де записувалися ток-шоу. Тому стіни тут звуконепроникні — принаймні, так каже мені Сара.

— З огляду на мою поведінку, стіни цієї кімнати також мають бути оббитими повстю — як у камері для божевільних!

— Ні, ти не божевільна, — відповідає мені Сара, незмінно спокійна та врівноважена. — Може, ти просто береш на себе більше, аніж спроможна? Як гадаєш?

— А хіба я не була такою завжди?

— Та отож, — відказує вона. — Принаймні, відтоді, як ми з тобою познайомилися. Тільки Бога ради не нагадуй мені, коли це сталося.

А чому б не нагадати? Це трапилося двадцять сім років тому, якщо точно. Ми з Сарою були першокурсницями Єльського університету і виявили, що обидві є прихованими фанатками серіалу «Лікарня загального профілю». Смішно сказати, але в глибині душі нам також страшенно подобався Блекі, персонаж цього серіалу, якого грав дуже молодий і неймовірно талановитий актор Джон Стамос.

Господи, як же давно то було!

Та хай там як, а останні два місяці Сара була мені не лише найліпшою подругою й названою сестрою. Вона була також доктором Сарою Барнет, моїм психіатром.

Звісно, на папері угода виглядала не надто привабливо. Але ж хто живе за паперами? Хто завгодно, тільки не я.

Я живу на кофеїні, адреналіні та безжально-напруженій, по шістнадцять годин на зміну, роботі в лексинґтонському шпиталі, де працюю кардіохірургом. І ця робота мені дуже до душі. Мені здається, що я для неї народилася. Я не мала достатньо часу й терпіння, щоб подовгу ходити до психотерапевта зі своїми проблемами. Тому я звернулася до Сари. Бо її думка для мене найавторитетніша. І нікому я так не довіряю, як їй. Крапка.

— Ні, я зовсім не намагаюся відрадити тебе від подорожі під вітрилом, Кетрін. Навпаки, я гадаю, що це потрясна ідея, — каже Сара. — Мене лише турбує те, що ти покладаєш на неї надто багато сподівань, а також те, що внаслідок ти й дітлахи відчуватимуть скутість та напруженість. А що, як ця мандрівка нічого не дасть?

— О, така проблема розв'язується дуже легко, — відказую я. — Я просто повбиваю їх, а потім зніму на себе руки — і всім нам одразу ж стане набагато легше.

— Прекрасно, — як завжди спокійно мовить Сара з безпристрасним виразом обличчя. — Втішно знати, що ти маєш про всяк випадок план Б.

Ми не витримали й розреготалися. З ким іще із психіатрів я могла б поводитись отак невимушено?

Втім, Сара має рацію. Я дійсно покладаю аж надто великі надії на цю подорож. Занадто великі. Та тільки я не можу вчинити інакше.

Не можу, бо моя сім'я розвалюється в мене на очах і мені здається, що це виключно моя провина.

Розділ 2

Якщо спробувати коротко — і не надто нудно — переповісти мою особисту життєву історію, то серйозні проблеми почалися чотири роки тому, коли несподівано загинув Стюарт, мій чоловік. Це був спустошливий удар. Навіть попри те, що Стюарт частенько зазирав під чужі спідниці. Та я винуватила в цьому себе не менше, аніж його, бо була надто вже зайнята кар'єрою й роботою.

Проте ще дужче смерть мого чоловіка вдарила по наших трьох дітях. Але спершу я цього не помітила. Може, була вельми зосереджена на собі.

Спочатку мені чомусь здавалося, що наша родина згуртується і ми всі разом якось переживемо це нещастя. Однак виявилося, що я себе обманювала.

Річ у тім, що Стюарт правив у нашій родині за якір, осердя. Я ж частіше перебувала не вдома, а у шпиталі або ж на виклику. Без Стюарта дітлахи ставали відокремленими один від одного острівцями. Ставали сердитими, неорганізованими, а ще гірше — не надто хотіли зі мною спілкуватися. Ні, я їх не звинувачую. Якщо чесно, мені б ніколи не загрожувала честь дістати звання «Найкращої матері року». Я, як і багато інших жінок, є ходячим доказом того, що насправді дуже важко поєднувати успішну кар'єру і водночас будувати прекрасні стосунки зі своїми дітьми. Не скажу, що це неможливо в принципі, але дуже, дуже важко.

Та все це має змінитися. Принаймні, я на це сподіваюся. Відчайдушно і всім серцем.

З наступної п'ятниці я беру відпустку і мене не буде в лексинґтонському шпиталі цілих два місяці. Доктор Кетрін Дан бере офіційну відпустку.

Більшу частину літа я проведу з дітлахами на яхті «Родина Данів». Вона завжди якось об'єднувала нас, коли Стюарт був живий. Ця яхта була його втіхою та гордістю. Maбуть, саме тому я так і не наважилася її продати. Не могла я так учинити — через своїх дітей.

Не сумніваюся, що Керрі, Маркові й Ерні ця ідея страшенно не сподобається, але мені байдуже. Я притягну їх на цей вітрильник, навіть якщо вони хвицатимуться, кусатимуться та верещатимуть!

— До речі, є одна добра новина, — кажу я Сарі під кінець прийому. — Діти нарешті припинили називати мою задумку «Відпочинок неблагополучної родини Данів».

— Дійсно, добра новина, — зауважує Сара і сміється своїм дзвінким сміхом, що так мені подобається.

— Ага, — додаю я. — Тепер вони просто називають це «Наша вбита відчуттям провини мамця влаштовує нам подорож до пекла».

Сара знову сміється, і цього разу я сміюся разом із нею. Але водночас мені кортить розплакатися і вистрибнути ластівкою з вікна її офісу.

До чого я дожилася? І як уберегти нашу сім'ю?

Два важкі запитання, на які наразі я не маю відповіді.

Розділ 3

Після легкої мжички, що вперто тривала увесь п'ятничний ранок, удень на пристань Ґоут-Айленд у фешенебельному та аристократичному Ньюпорті, що в штаті Род-Айленд, опустився туман.

Туман.

«Як вчасно», — подумав Джейк Дан, розминаючи своє тіло. Високий та стрункий, він стояв на тиковій палубі яхти, що колись належала його покійному братові. Можливо, ця думка зайшла йому в голову тому, що він і досі не визначився стосовно майбутньої подорожі: що від неї чекати, як вона обернеться взагалі. Чи не доведеться йому потім жалкувати?

Все, що він знав напевне, — це інтонація, з якою його колишня невістка Кетрін розмовляла з ним по телефону. Вимогливо. З нотками відчаю в голосі. Казала, що їй дуже потрібна, вкрай потрібна ця подорож із дітьми. Наче то була остання її надія.