Страница 33 из 34
Прийшовши якось у Мар лот, Андре Маріоль побачив у другій альтанці отелю «Коро» двох бородатих молодиків, у беретах, з люльками в зубах.
Господар, товстун із веселим обличчям, зараз же вийшов
привітати його, бо почував до цього вірного відвідувача зовсім не безкорисливу прихильність. Він сказав:
— А в мене від учорашнього дня двоє нових гостей, двоє живописців.
— Оті пани?
— Так, вони вже знаменитості: отой, менший, одержав торік другу медаль.
І, розказавши все, що знав про ці новоявлені таланти, він запитав:
— Що ви хочете сьогодні пити, пане Маріоль?
— Пришліть мені, як завжди, пляшку вермуту.
Господар пішов.
З’явилася Елізабет, несучи на таці склянку, карафку й пляшку. Один із художників одразу ж гукнув:
— Ну що ж, мала, ми все ще гніваємось?
Вона нічого не відповіла, а коли підійшла до Маріоля, то він помітив, що очі в неї червоні.
— Ви плакали? — запитав він.
Вона відповіла просто:
— Так, трохи.
— Що ж сталося?
— Оті двоє панів погано поводилися зі мною.
— Що ж вони зробили?
— Вони прийняли мене за якусь…
— Ви поскаржилися господареві?
Вона сумно знизала плечима.
— Ох пане!.. Господар… Господар… Знаю я його, тепер… нашого господаря!
Маріоль, схвильований і трохи роздратований, сказав їй:
— Розкажіть мені все.
Вона розказала, як брутально й настирливо чіплялися до неї новоприбулі квачомази. Потім знов заплакала, не знаючи, що їй тепер робити, покинутій у цій стороні, без опіки, без підтримки, без грошейг без допомоги.
Маріоль зненацька запропонував:
— Хочете стати до мене. на службу? Вам буде в мене непогано… А коли я повернуся до Парижа, ви вчините, як вам до вподоби.
Вона запитально подивилася просто йому в очі. Потім раптом сказала:
— З великою охотою, пане.
— Скільки ви тут одержуєте?
— Шістдесят франків на місяць. — І, занепокоївшись, додала: — Крім того, чайові: усього десь франків з сімдесят.
— Я платитиму сто франків.
Вона здивовано проказала:
— Сто франків на місяць?
— Так. Ви згодні?
— Ще б пак!
— Ви будете тільки подавати на стіл, доглядати мої речі, білизну й одежу і прибирати кімнату.
— Розумію, пане.
— Коли ви прийдете?
— Завтра, якщо дозволите. Після того, що сталося, я звернуся до мера і піду хай би там що.
Маріоль дістав з кишені два луїдори і, даючи Тй, сказав:
— Оце вам завдаток.
Обличчя її осяяла радість, і вона рішуче промовила:
— Завтра перед полуднем я буду у вас, пане.
II
Другого дня Елізабет з’явилась у Монтіньї: за нею йшов селянин, везучи її валізу на тачці. Маріоль позбувся однієї з своїх бабусь, щедро її винагородивши, і нова служниця оселилася в кімнатці на другому поверсі поруч із куховаркою.
Коли вона стала перед своїм господарем, то здалася йому трохи іншою, ніж у Мар лоті: не такою жвавою, соромливішою, тепер вона зробилася його служницею, тоді як там,* під зеленим шатром у садку ресторану, вона була ніби його скромною приятелькою.
Він розказав їй коротко, що вона має робити. Вона вислухала дуже уважно, влаштувалася й взялася до роботи.
Минув тиждень, не принісши в Маріолеву душу значних змін. Він лише помітив, що почав рідше виходити з дому, бо вже не мав причини ходити до Марлота, і дім здавався йому тепер не таким сумним, як спочатку. Гострота його жалю трохи стихла, як стихає все, але замість того вогню в ньому зародився непереможний смуток та глибока туга, схожа на повільну й затяжну недугу, що іноді доводить до смерті. Вся його колишня жвавість, уся допитливість його розуму* весь інтерес до тих речей, що досі цікавили та тішили його, вмерли в ньому. А замість них з’явилася нехіть до всього і непереможна байдужість, що позбавляли його навіть сили піднятися з місця й погуляти. Він тепер майже не покидав садиби, переходячи з вітальні до гамака, з гамака до вітальні. Найбільшою його розвагою було дивитися, як біжить Луан та як рибалка закидає сіть.
Перші дні Елізабет була обережна й стримана, потім трохи посмілішала, і, чуючи своїм жіночим нюхом, що її господар завжди якийсь пригнічений, іноді питала його, коли другої служниці не було поблизу:
— Ви дуже нудитеся, пане?
Він покірно відповідав:
— Так, немало.
— Вам треба б пройтися.
— Це не допоможе.
Вона потайки дбала за нього з самовідданою запобігливістю. Щоранку, входячи до вітальні, він бачив, що там повно квітів і пахне, як у оранжереї. Елізабет, мабуть, обклала даниною як дітей, що приносили їй з лісу первоцвіт, фіалки і золотавий дрік, так і сільські садочки, де селянки вечорами поливали якісь рослини. Він у своїй самоті, в своєму розпачі та душевній закляклості відчував до неї особливу душевну вдячність за ці винахідливі дари і за її постійне старання бути йому приємною навіть у всіх дрібницях. Йому здавалося також, що вона кращає, починає більше дбати про себе, що обличчя в неї стало біліше і ніби витонченіше. Він навіть завважив одного дня, коли вона подавала йому чай, що в неї вже руки не служниці, а дамські ручки з обточеними й бездоганно чистими нігтями. Іншим разом він звернув увагу на її майже елегантне взуття. А то ще якось вона піднялась до своєї кімнати і вернулася в гарній сірій сукенці, простенькій, але пошитій з бездоганним смаком. Побачивши її, він гукнув:
— Ну й кокетка ж стала з вас, Елізабет!
Вона густо почервоніла й пролепетала:
— Що ви, пане! Просто я одягаюся трохи краще, бо маю трохи більше грошей.
— Де ви купили цю сукню?
— Я сама її пошила, пане.
— Самі? Коли ж це? Ви ж цілий день працюєте по господарству.
— А ввечері, пане.
— А тканину де ви взяли? І хто ж вам скроїв?
Вона розказала, що місцевий крамар привіз їй зразки
тканини з Фонтенбло. Вона вибрала й заплатила за крам з тих двох луїдорів, які дістала на завдаток від Маріоля. Що ж до крою та шиття, то це їй не важко було зробити, бо вона ж чотири роки працювала з матір’ю на магазин готової одежі.
Він не міг утриматися, щоб не сказати:
— Ця сукня дуже вам личить. Ви дуже милі.
Єлізабет зашарілася по саме волосся.
Коли вона пішла, він подумав: «Чи не закохалася вона часом у мене?» Він поміркував над цим, повагався, посумнів ався і нарешті вирішив, що то цілком можливе. Він був до іїеї добрий, співчував їй, допомагав, він був майже її другом. Чи ж диво, коли дівчинка закохалася в свого господаря після всього, що він зробив для неї? Ця думка не здалася йому прикрою: дівчинка справді була гарненька і нічим уже не скидалась на покоївку. Його чоловіча гордість, така зневажена, вражена, знівечена і принижена іншою жінкою, тепер почувала себе підлещеною, потішеною, майже зціленою. Це була винагорода, дуже маленька, ледве відчутна, бо коли в людину хтось закоханий — байдуже хто, — значить, ця людина ще може збудити кохання, ого несвідомий егоїзм теж був задоволений. Його трохи б і забавило, і, може, вийшло йому 0 на користь подивитися, як те маленьке серденько оживе й заб’ється для нього. Йому навіть на думку не спадало віддалити цю дитину, вберегти її від тої небезпеки, від якої він сам страшенно страждав, пожаліти дівчину більше, ніж пожаліли його, бо співчуття ніколи не йде в парі з любовними перемогами.
Він почав за нею спостерігати й незабаром пересвідчився, що таки не помилився. Тисячі дрібниць щодня підтверджували це. Якось уранці, подаючи йому біля столу, вона ледь торкнулася до нього сукнею, і він почув запах парфумів, простеньких парфумів, мабуть, куплених у галантерейній крамниці чи в місцевого аптекаря. Тоді Марі-оль подарував їй пляшку туалетної води «Шипр», що віддавна сам уживав, умиваючись, і запаси якої мав завжди при собі. Він подарував їй також добре туалетне мило, зубний еліксир і рисову пудру. Він уміло сприяв тій, щодня помітнішій, щодня повнішій зміні і стежив за нею цікавим та підлещеним поглядом. Залишаючись для нього скромною і вірною служницею, вона разом з тим робилася чулою й закоханою жінкою, в якої наївно розвивався вроджений інстинкт кокетства.